| |
Саме цей "вентилятор" я побачила вперше в житті.
|
Мені було років 3-4 і мене вперше на машині повезли у Чернівці. По дорозі, в Недобоївцях, я вперше побачила два живих, найсправжнісіньких вітряка - і реакція була миттємою.
"Мама, бабушка!!! Смотрите! Вентиляторы!!!", - закричала я на всю машину.
Навіть дорослі туристи відчувають щось таке ж вибухово-радісне, коли проїжджають повз Недобоївці. Побачити вітряк в ландшафті, а не в музеї-скансені, якомусь там "Пирогово" чи "Шевченківському гаю", - справжня вдача. І трапляється вона нечасто.
Саме з цими ж недобоївськими вітряками в мене був пізніше і інший корисний експірієнс: десь так в 1999 році, по дорозі з Чернівців, ми побачили, що крила вітряка, що стояв ближче до села, крутяться. Втриматися і проїхати далі сил не було - за хвилину я вже піднімалася хиткою дерев'яною драбиною всередину крилатої махіни.
Два солідного віку дядечки хазяйнували всередині. Розказали, що взяли вітряк в оренду - і мелють односельчанам муку. Супер!
На жаль, ініціатива, схоже, довго не протрималася: більше я вітряк у дії так і не бачила...
До речі, такі от дерев’яні вітряки характерні саме для рівнинної частини Чернівеччині (в гірських районах області будували водяні млини). І виглядають вони типово по-буковинськи: шестикрилі, стовпового типу, з довершеними пропорціями, з невеликим розширенням корпусу на рівні другого ярусу.
Ще один "ландшафтний" вітряк на Буковині знаходиться в селі Динівці, трохи ближче до Чернівців, теж на трасі. 8 березня 2000 року, після страшезної бурі, ми бачили, як він впав на дорогу, склався, неначе будиночок із гральних карт. Оця внутрішня його пустка, незаповненість, через яку він і зхлопнувся, став пласкою пом'ятою коробкою, відлякувала і жахала. Вже за рік споруду відновили, а за два її деревина потемніла від снігу і дощів - і новий вітряк вже нічим не відрізнявся від свого попередника.
Пройшли ще роки, і в динівського вітряка зламалося кілька крил. 17 липня 2008 року спеціальна бригада за допомогою спецтехніки поремонтувала хворий вітряк. Як це було, видно на фото поруч. :о).
Датувати і динівський, і недобоївецькі вітряки точно важко. Реєстр пам'яток обласного значення подає розпливчасту дату: кінець ХІХ ст., початок ХХ ст.
Важко сказати, чому вітряк став одним з символів України (он подивіться на старі поштівки, там вітряками хоч греблю гати). Адже нічого такого специфічно-українського в вітряках взагалі і шестикрилих стовпних млинах зокрема немає. Дуже схожі конструкції можна побачити у Швеції. Вітряки - вони ж не найдавніші з млинів, водяні млини значно архаїчніші. (Проте вітряки були вже в Персії в VII ст. до н.е. та у Китаї в ХІІІ ст. н.е., та в Європі вони з'являються пізніше - і відразу стають літературними героями. Уявити сервантівського Дон Кіхота без вітряка зараз важко). В Україні, стверджує Вікіпедія, водяні млини з'явилися 7 тис. років тому, а вітряки - "лише" 4 тис. років тому. Молодняк. :о) Дороги рівнинної України були всіяні ними, де одинокими, де скупченими в зграї. Такі стада часом нараховували до десяти вітряків і магнітом притягували романтично налаштованих художників. Вітряки в Україні були стовпові. як-от буковинські чи полтавські, та шатрові (на Поліссі). Крил було від 4 до 8.
Спеціалізувалися вітряки всього світу не лише на зерні: використовувались і як лісопилки, і як молотарки, і як помпи для осушування боліт. Спеціалісти широкого профілю! А зараз... Зараз вони музейні експонати і фон для гарних весільних чи святкових фотографій. Ну, хоч так...
 | І ще вітряк з Буковини. | |
| |
Вітряк у Динівцях до ремонту.
|
| Полтавщина, Диканька. Колорит. | |
|
