Найсимпатичніша будівля Деражні стоїть пусткою. 22 квітня 2009 р.

Чи не найголовніше місце Деражні - вокзал під охороною Карла Маркса.

Карта

Координати: 49°16′13″ пн. ш. 27°26′17″ сх. д.

От вам черговий доказ, що Хмельниччина до Західної України належить виключно географічно, а ніяк не ментально. Якихось 36 км від областного центру до цього десятитисячного міста, а глуш тут вже такої провінційної сконцентрованості, що аж лячно. Карла-Марла біля вокзалу (зведений на місці зруйнованого в Другу світову), Ленін біля міськради, труп велетенського цукрового заводу на околиці, храми винесені ледь не за межі міста (новенькі церква і костел зутрічають гостей Деражні на виїзді з боку Хмельницького, біля цвинтаря).

Ще й не везло мені в день візиту в Деражню капітально: автобус в потрібне село відмінили, електричку на Хмельницький відмінили, найближча маршрутка в облцентр за 2,5 години... А на те, щоб обійти всі споруди міста, що увійшли до переліку пам'яток архітектури місцевого значення, вистачило б і 20-30 хвилин.

З часів першої згадки про Деражню (1431 р.) не лишилося, зрозуміло, нічого. Не лишилося й архітектурних свідків отримання містом магдебургії (1614 р. з рук короля Сигізмунда ІІІ). Та взагалі мало відомо, чим місто жило за Середньовіччя. Назва міста, за переказами, залишилась від перших поселенців - ті прибули з польської Кальної Деражні. Кажуть, деражня - це щось на кшталт тартаку. Куди ж в таких випадках без Романа Афтаназі...

Він пише, що місто при дорозі з Волочиська на Oдесу лежало в дуже лісистій місцевості. Колись ці землі були королівщиною в складі барського староства, належали знаменитій Боні Сфорца. В 1664 р. Деражню ненадовго отримав козацький гетьман Іван Виговський, після чого вона булав конфіскована і передана казимирському старості, князю Антонію Любомирському (помер в 1761 р.). За князя в містечку з'явився перший, тоді ще дерев'яний костел.

Від Любомирських Деражня перейшла до Ожаровських, які близько 1776 р. відступили її деверю, князю Адаму Понінському (1732-1798). Той теж Деражню довго не тримав в своїх руках, продавши її в грудні 1779 р. разом з купою наколишніх сіл (Старий Майдан, Криничне, Нижнє, Майдан Гатнянський, Коричинці Волоські і Коричинці Пилипові) банкіру Петру Фергюссону Тепперу (P.F.Tepper) - за 1 600 тис. злотих.

Теппер зайнявся містечком всерйоз, збудував для себе палацик і оточив його садом (зараз там райлікарня), звів велетенську броварню і суконну фабрику, запросив на роботу німецьких спеціалістів. Серед лісів за містом заснував нове поселення, назване на його ж честь Теперівкою.

В палацику Тепперів, за місцевим переказом, заховані були в стінах рештки чудової колекції порцеляни сімейства Мошинських. В 1902 р., за Раціборовських, палац було реконструйовано. Зараз виглядає настільки ніяк, що навіть не є включеним у реєстр пам'яток місцевого значення.

Все йшло супер-добре, аж поки в 1799 р. банк Теппера не збанкрутів, а деражнянський маєток не був розділений на менші шматки. В 1803 р. Деражня дісталася Клемену Берно (Klemens Berneaux), а в 1807 р. переходить у руки посла сейму (читай депутата), графа Міхала Чацького (помер в 1828 р.). Граф теж дбав про новопридбаний маєток - і знову заклав в Деражні банк, але в 1820 р. продав всі маєтності разом з 352 чоловічими "душами" Ігнацію Мошинському - за 57 тис. російських карбованців. Від дочки Мошинського Деражню і Тепперівку в 1844 р. купив Станіслав Раціборовьский. А далі Деражні дещо не пощастило: найхазяновитіший з синів Станіслава, Вацлав Раціборовський, отримав Маків і Шатаву - щоб зробити їх чи не найбільш задбаними маєтками Поділля. Деражня ж дісталася молодшому сину Тадеушу. Онук Станіслава Раціборовського Віктор був останнім власником Деражні - бо далі була революція, зачинатель котрої все ще стоїть у вигляді монументу в центрі міста.

Бувала в Деражні і пасія Олександра Пушкіна Олександра Оленіна.

Здається, життя в Деражню вдихнули не численні пани, а банальна залізниця: всі споруди, що дожили до наших днів, з'явилися вже після появи тут рельсів (1871 р., вокзал відкрито в 1896 р.). Про те, як змінилася Деражня з появою залізниці, описано в оповіданні Шолом-Алейхема "Німець":

«Нынче Деражня стала вроде города с железной дорогой, станцией и вокзалом. Понаехало народу из окрестных деревень в город. Хозяева стали перестраивать дома, новые лавки ставить, повысили таксу на мясо, начали уже подумывать о новом резнике, о новой синагоге, о прирезке земли, чтоб розширить старое кладбище, словом, стало весело!»

Чимало зі збережених старих будівель належало свого часу одній з найчисельніших етнічних груп деражні - євреям (в 1765 р. їх проживало в місті 310 чол., в 1784 р. - вже 444 чол., в 1865 р. - 1000 чол., 1897 р. - 3333 чол.). Власниками майже 40 місцевих крамничок були євреї. Стаття на міському сайті наводить цікавий факт про конфіскацію в 1757 р. талмудів і спалення їх на площі Кам'янця. Там же сказано, що Устим Кармалюк в 1830-ті не один раз шукав прихистку в деражнянських євреїв та збував їм награбоване майно. Не менше трьох десятків місцевих іудеїв були членами загонів повстанця. А деражнянський чоботар Сруль навіть був конторником загону Кармалюка. Тому й у висновку Сенату від 31 серпня 1839 р. Деражня названа "сборищем преступников и дезертиров и местом, где скрывались они сами, так их похищеное имущество…». За це Деражня мусила виплатити казні 19 тис. карбованців за нанесені державі збитки.

	Музей південно-західної залізниці і Бориса Олійника

В приміщенні вокзалу в Деражні з грудня 2001 р. діє музей південно-західної залізниці та одного з її босів, Бориса Степановича Олійника (1932-1999).

Вхід вільний, привітна дівчина біля дверей при потребі пояснить, що тут і до чого, зал лише один, але досить великий. Навколо стенди, моделі паровозів, особисті речі б.Олійника - і маса подарунків йому. Всі чомусь з його ж портретом - вази, портрети, тарілі... Мегаломанія.