Буденець

Budineț, întâlnit și sub denumirile de Budinești, Budeniț sau Budenița (în germană Budinetz) este un sat reședință de comună în raionul Storojineț din regiunea Cernăuți (Ucraina)

Палац в Буденці. Фото початку ХХ ст.

Церква архангелів Михаїла і Гавриїла (1799-1803) хатнього типу в Буденці. Палац Мікулі-Волчинських. Костел на пагорбі над селом.

Якщо ви хочете таки побачити єдиний в Україні пам'ятник Сталіну, ваша дорога лежатиме через Буденець. Тут вас чекає поворот з красноїльської траси праворуч. Але, може, не варто так поспішати, бо Буденець, виявляється, село з секретами?

Буденцю пощастило – в нього є день народження. Вперше село було згадано 18 жовтня 1435 року.

Ще більше йому пощастило з природою: з одного боку село прикривають ліси (бачила над ними сокола), з іншого відкривається панорама Буковинських Карпат. Плюс саме тут знаходиться джерело популярної у краї мінеральної води "Буковинська". Гідрокарбонатної натрієвої, ось.

Посеред села - не лише Буденецький завод мінеральних вод, де її розливають в пляшки, а й кіоск, де можна піти та купити собі вдосталь цієї карпатської водички.

Та нас не вода і не дата цікавить, а чим село багате в архітектурному плані. Я зкричала водію маршрутки «Тпрррру!», коли повз вікна Пежо проплив палацик з баштами. Палацик видно було чудово: він стоїть на горбочку праворуч від траси. Я не могла туди не потрапити!!!

Зараз в цьому невеликому, але симпатичному палацику Мікулі-Волчинських, збудованому французьськими архітекторами на зламі ХІХ-ХХ століть, розмістилася буденецька школа. Румунська. Тут румунська табличка на стіні, румунські книги в бібліотеках і румунська мова на шкільному майданчику під час перерви. Це все непогано, хоча навіть з літніми вчителями довелося порозуміватися ледь не на мигах. Здавалося б - до райцентар, Сторожинця, всього 12 км (щоправда, лісами), а до Чернівців всього 31! Але...

Тому вибивати інформацію про споруду було важко, ой як важко.

Отже, дочка власників села, польських поміщиків Волчинських, вийшла заміж за такого собі пана Мікулі. І той збудував в новій вотчині ось це диво. Була тут і гарна ліпнина в приміщеннях, і парк навколо (його залишки збереглися посьогодні). Сама споруда в досить непоганому стані, щоправда, в інтер'єрі зацікавдлять хіба сходи на другий поверх - все, більше нічого старого не збереглося. Немає навіть древніх зображень палацу - принаймні, в шкільній історії села та у вчительок. з якими розмовляла. В директриси теж нема, є лише вишивана картина з палациком.

Коли в 1940 р. прийшли комуністи, Мікулі покинув рідний край. Так і помер на чужині в страшних злиднях. Дві його дочки мешкають, наскільки запам'ятала у Франції.

Розказавши все, що знали, вчительки почали апелювати до шкільної історії села. Під мої "браво" у вчительську принесли великий товстенький альбом. На жаль, цей талмуд, писаний від руки, з вклеєними чорно-білими фотографіями, був весь на румунській.

Щоб знайти хоч щось іншою мовою, довелося йти за шкільною бібліотекаршою в флігель, що розташований неподалік палацу, якраз біля 300-літнього дуба (про нього ще скажу). Скрипить важкий амбарний замок - і я в маленькій румунськомовній обителі книг. Все, що вдається роздобути - три писаних від руки листочка російською (хоча й з жахливими помилками).

Отже, село, що лежить на Малому Сереті, й зараз складається з кількох зуторів-кутів: Горб, Долина, Переліска, Бежанешти, Гаражени і Кошкова.

В кожного хутора була - і є - своя історія. І з'єднує їх всі докупи хіба сучасний адміністративний поділ та річка. Малий Серет, до речі, вперше згадав в своєму "Описі Молдови" Дмитро Кантемир.

Найстарішим з хуторів старожили називають Гаражени. Така автомобільна назва немає нічого спільного з АТС: просто жив у тому куті хтось на прізвище Гарага. Через Гаражени з веселим дзюркотом протікав потічок Будей - спішив влитися до Малого Серету. Саме цей струмочок і дав потім назву всьому селу.

Десь близько 1700 р. почав розростатися хутір Переліска. Там з'являлися нові й нові дерев'яні будиночки. Жили в них, напевно, лісоруби і лісники, які слідкували за багатими землями поміщиків Волчинських. Так-так, тих самих.

Волчинський наймав не лише місцевих румун, а й запрошував робітників з Польщі, Австрії чи Галичини.

Десь з того часу зберігся великий дуб на шкільному подвір'ї. За місцевою легендою його вже понад 300 років.

Сільська історія повідомляє, що тут, де зараз росте одиноке дерево-велет, колись Волчинськими було розбито справжній дендропарк. Тут зеленіли пірамідальні тополі, кедри, дуби, сосни та інші дерева. Звинувачувати жителів села в тому, що парк майже шез, не зовсім справедливо: більшість дерев всохлася від старості. А от дуб зберігся. Як пише сільська історія:

"Летом сюда прилетают много птиц, разные комары".

І продовжує: "В прошлом дуб считался как святое дерево. Украинский народ кланялся ему".

То ось чому школярики так на мене дивилися! Я просто не вклонилася дубу...

... в Буденці є дерев'яна церква хатнього типу, приому поважного віку - 1799-1803 років побудови. Присвячена архангелам Михаїлу і Гавриїлу. Поруч з церквою зводиться новий мурований храм, рекреаційна зона з ставочком і дерев'яними альтанками - це щось зовсім свіже, якраз під бум внутрішнього туризму виникло, і, звичайно, костел.

Він з усіх буденецйьких будівель найближче до Сторожинця розташований, вже фактично в лісі. І найвище за всі інші будівлі теж. Невеликий, але гарненький. Працівник райдержадміністрації, щоправда, назвав цю споруду кірхою, але ж ми знаємо, що колись це була капличка, споруджена для місцевих римо-католиків у 1891 р. Кошти на будівництво дала якась Марія де Петріно. До Другої світової війни в цій каплиці правили лише раз на рік - в день Успіння діви Марії. В інші дні півсотні буденецьких католиків вчащали до костелу св. Анни в Сторожинці.

Після війни каплиця стояла напівзруйнована, занедбана. Лише в 1994 р. її повернули нечисленним римо-католикам Буденця.