Біла Криниця. Успенський собор

КАРТА

Біла Криниця - село Глибоцького району, в 12 км від райцентра, поблизу прикордонної станції "Вадул-Сірет". Сподіватися дістатися туди громадським транспортом можна, звичайно, але це марні сподівання: єдиний на добу пазик відправляється в Білу Криницю о 12-00 з чернівецького автовокзалу - і відразу повертається в облцентр. Так що вважайте.

Поселення засноване 12 родинами російських старообрядників-липованів. Це ті, хто зберіг вірність старій культовій традиції після церковного розколу, спровокованого патріархом Никоном. Назва етносу, на думку самих липован, виникла від традиції носити лапті, плетені з липової кори — типова народна етимологія, яка в даному випадку може виявитися вірною. 22 квітня 1784 р. цісар Йосип ІІ дозволив липованам заселитися у спустошених селах Тернавка і Варниця, саме на їх місці і виникла Біла Криниця. Однак відомо, що ще на початку XVIII ст. липовани просили сербського митрополита Амвросія надати певну церковну ієрархію, щоб можна було висвячувати священиків і єпископів.

Дивовижа: за старими легендами, земля обітована липован – таємниче Біловоддя, де ніхто їх не переслідуватиме за релігійними ознаками. В урочищі Варниця поблизу села і справді вода білого кольору через вапняковий наліт. Звідси й назва села.

Побут липован навіть у ХХІ столітті повний релігійних уявлень та пересторог. Навіть якщо людина іншого віросповідання доторкнеться лише до клямки дверей, старообрядець мусить негайно її витерти. В хату ні в якому разі не можна запускати собак. Щоправда, з кожним роком все важче відрізнити липованів від інших буковинців за зовнішнім виглядом: прогрес добирається і сюди. Хіба от своєрідні, виготовлені з сукна чітки-лестовки відрізняють старообрядців від інших людей. Липовани навіть розмовляють старослов’янською мовою. І австро-угорська, і румунська влада ставилася до старовірів досить толерантно (чому й ні: Буковина тоді була малозаселеною, а липовани показали себе непоганими, тверезими господарями), а от радянські чиновники такого способу життя відверто не розуміли. Те, що село все одно залишалося річчю в собі, законсервованим осередком минулого — велика заслуга прикордонної зони, що й зараз проходить селом (не забудьте взяти паспорти!). Саме закритість Білої Криниці дала змогу її жителям і далі жити поодаль від атеїстичного марксизму-ленінізму. З 1844 по 1946 р. Біла Криниця була центром старообрядницької ієрархії.

Старообрядцями були Шаляпін і Станіславський, меценати Морозови, Третьякови, Мамонтови, Строганови, Рябушинські. З білокриницькими липованами підтримував зв’язки анархіст М.Бакунін.

Головна споруда, центр суспільного життя Білої Криниці – звичайно ж, церква. Посеред села дивиться кудись в бік Румунії незвична для України споруда — зведений за проектом талановитого московського архітектора Олександра Кузнецова та під наглядом австрійського архітектора В.Кліка Успенський собор (1900-1908) в стилі архітектури постмонгольської Московської Русі. Замовником храму була Ольга Овсяннікова, уроджена Рахманова. Його побудова обійшлася у фантастичну суму. Пожертви йшли з різних країн. Скажімо, 5000 золотих карбованців щедрою рукою відсипав московський купець-старообрядець Г.Овсянніков. З Москви ж прибули й гранітні деталі, лиття та оздоблювальні матеріали. Іконостас виготовили різьбярі з Володимира та палехські майстри.

Все вийшло дуже по-московському: розкішно і недолуго.

Кажуть, оздоблювання храму виконано навіть більш майстерно, аніж архітектурні деталі Резиденції митрополитів у Чернівцях. Тут вам і облицювальна блакитна глазурована цегла, яка вкриває всі стіни, і різнокольорова керамічна мозаїка... Але разом воно все чомусь не грає. Справа навіть не в показовій розкоші посеред нещасного сільця, а в якихось трохи НЕ ТИХ пропорціях, НЕ ТІЙ композиції, НЕ ТАКІЙ стилізації. Всього, здається, тут занадто. Шедевру не вийшло. (Такий самий собор, але для бджіл, є с велі Глибочок).

Завершити малярські роботи в соборі (за ескізами В.Васнєцова) завадила Перша світова війна. В 1960 р. забілили і вже розписані хори... Не дивно: в 1946 р. собор перетворили у колгоспний склад. Заново освячено собор у 1992 р.

На базі собору діє музей старообрядництва, тут розміщена резиденція предстоятеля Російської православної церкви. В 1996 р. тут проводився Священний Собор Російської православної старообрядницької церкви з нагоди 150-річчя приєднання до церкви древньоправославних християн першого Білокриницького митрополита Амвросія, якого тоді ж зарахували до лику святих.

Поруч з помпезним собором стоїть муровано-дерев’яна Косьмодаміанівська церква (XVIII-ХІХ ст.). Цей храм виник ще в перші роки проживання у поселенні липован і являє собою яскравий приклад симбіозу двох культур. Триверхий характер дерев’яної частини церкви нагадує типові церкви Західної України. Разом з церквою з’явився в лісі поруч з селом і чоловічий монастир. У 1803 р. обитель перенесли на територію Білої Криниці. В нас час від нього збереглися лише рештки монастирського кладовища, яке є місцем паломництва для старообрядців всього світу.

Поблизу собору в 1999 р. зведена скромна трапезна церква: зараз старообрядцям все важче віднаходити «спонсорів» на кшталт купця Овчіннікова. Схожі липованські села знаходяться і по той бік кордону, в Румунії. В Чернівецькій області липовани також проживають у Білоусівці, Грубній та Сокирянах (всі — Сокирянський район), в Чернівцях. Правда, називають себе вони не липованами, а «кацапами».

	Шпигунка Блека

А зараз про те, як Блеку намагались заарештувати в Білій Криниці. Поїхали ми туди погожим березневим днем. По дорозі, як годиться, кілька разів заблукали, але на місце таки потрапили.
Ось він - храм старообрядників, я вискакую з машини з фотоапаратом і намагаюся вибрати ракурс покраще. Абсолютно нізвідки переді мною матеріалізується молоденький старший лейтенант з неймовірно довгими віями навколо чесних блакитних очей, що дещо з докором розглядають мої шпигунські спроби закамуфлювати зрадництво Україні якимось там знімкуваннями якихось там пам"яток архітектури.
"Ваші документи"
"Ой... а я не взяла з собою".
"ЯК?!?!?!..."
"Ну... так.. а що, треба було? "
" Ви з якою метою тут? Ви знаєте, що це прикордонна зона і тут НЕ МОЖНА бути без документів??"
- "Я громадянка України, приїхала в українське село сфотографувати українські пам"ятки архітектури. Якщо це кримінал - можете мене заарештувати"
-"Зараз ми подивимось... Ви звідки??"
"Кам"янець-Подільський"
" І БЕЗ документів!?!?!??!!?...?!?!..." (німа сцена).
"Це заборонено, приїздити сюди з сусідньої області?" -
"Зараз ми подивимось, зараз ми подивимось, де ваші документи?.." Діалог продовжується ще досить довго в такому ж стилі, починає сильно меня набридати, потім перевіряється Сергієве посвідчення водія... лейтенант трохи збентежений, він суроводжує мене в прогулянці навколо храму... А я... ну не знаю, звідки це взялося, але всі ті напружені хвилини, поки прикордонник екскортував Блекі навколо комплексу, з мене як з дірявого мішка сипались одне за одним запитаннячка: "А ДЕ заходиться Румунія? А як туди їхати?(!!!!) А ось то, що на горбку - то вже Румунія чи ще ні? А що то в них такі за башти? А далеко звідси туди? А як ті башти зручніше роздивитися? Ні, а все-таки, ЩО це в них за башти?" Лейтенант потів, страждав і дивився на мене очима дуже побитого прикордонного собаки. Шпигунка вела себе занадто зухвало, навіть не спробувала приховати свої ворожі наміри - просто з мосту взялася за викачування інформації, ганьба та й годі...
Фінал історії сумний. Хоч яка я нервова, а Сергій нервовіший. Коли ми вже вирушали додому, була зроблена спроба протаранити благенький прикордонний пункт на максимальній для наших старих жигулів швидкості. Сергій щиро сподівався, що хоч хтось з тих приставак від такого перенервував стільки же, скільки він від отих вимагань документика.
Ех, якою наївною казочкою виглядає це все з висоти проживання в Москві, де навіть у сусідній магазин за хлібом ходиш з паспортом...